Стан тривоги часто підштовхує нас до контролю. Ми починаємо все прораховувати, перечитувати новини, готуватись до «найгіршого сценарію». Нам здається, що якщо все передбачити – тривога зникне. Але, на жаль, це не так.
Контроль – це спроба заспокоїтись зовні, коли всередині є невизначеність.
Ми хочемо знати, що буде завтра. Хочемо гарантій. Хочемо безпеки. Але життя не дає гарантій. І чим більше ми намагаємось все тримати у руках, тим більше зростає напруга. Бо підкорити реальність під повний контроль – неможливо.
Контроль часто це захисна стратегія. За нею ховається страх: бути безпорадним, вразливим, чогось не знати. І тоді тривога стає нестерпною.
Що робити?
– Вчитися бути з невизначеністю. Окрім війни, ми вже давно живемо з відчуттям невизначеності: клімат потеплішав, тому стає непередбаченим, економіка змінюється кожного дня в умовах всесвітньої мережі, вірус несподівано закриває нас всіх на ізоляцію. Можливо і далі буде щось таке, що позбавить нас відчуття визначеності.
– Сказати собі: «Я не знаю, що буде – і це нормально».
– Навчитись розрізняти: що в моїй владі, на що я можу вплинути, а на що – ні.
– М’яко зменшувати обсяг контролю. Давати собі підтримку, коли хочеться втекти у контроль (перевіряти, планувати до дрібниць, думати наперед), – зупинитися й запитати себе: «Чого мені хочеться насправді? Як я можу подбати про себе по-іншому?»
Це дуже непростий рух – від жорсткого контролю до м’якої довіри. Але він дає глибше відчуття безпеки. Не зовнішньої – а внутрішньої.
Контроль дає ілюзію впевненості. Але насправді він часто виснажує й посилює тривогу. Бо чим більше ми намагаємось усе втримати, тим більше зростає відчуття, що світ небезпечний, а ми беззахисні.
Існує терапевтична група «Коли тривога заважає жити» – простір, де можна поступово напрацьовувати навички «відпускання»., шукати свою опору не в тотальному контролі, а у внутрішній стабільності.
Ти не один у цій напрузі, у багатьох з нас – схожий досвід. І в атмосфері підтримки його легше проживати.