Світ навколо переповнений подіями, що викликають тривогу, виснаження, відчуття невизначеності. Ми хапаємось за контроль зовнішнього – бо це хоч якось знижує напругу. Але справжня точка впливу – всередині нас.
У нас є дві реальності: зовнішня і внутрішня. Зовнішню ми бачимо, аналізуємо, намагаємось змінити. А внутрішню часто ігноруємо. Чому?
Бо нас цього не навчили.
З дитинства ми вчилися орієнтуватися на реакції дорослих: що скаже мама, яку оцінку отримаєш, як подивиться вчителька. Нам рідко ставили питання: «Як ти себе почуваєш?» чи «Що ти відчував, коли відповідав на уроці?». Замість цього питали: «Добре себе вів?», «Яку оцінку приніс?».
Для дитини батьки – це весь світ. І вона робить висновок: важливе – зовні. А те, що всередині, не має значення. День за днем ми вчилися ігнорувати себе.
Так формується переконання, що наші почуття – неважливі. Іноді здається, що ми їх взагалі не маємо. Але вони є. Просто ми втратили до них чутливість.
Тривога виникає, коли ми не чуємо себе. Вона – як внутрішній сигнал: «Є щось важливе, подивись!». Але ми не звикли слухати себе – тому сигнал лишається без відповіді. Він не має форми, не має слів – і перетворюється на тривогу.
І ось ми вже не можемо заснути, тіло в напрузі, шукаємо причину в новинах чи складному дні. А насправді – це забутий внутрішній голос.
Щоб його почути, потрібно зупинитись. Спробувати відчути: що я переживаю просто зараз? Яка частина мене хоче бути почутою?
Початок контакту з собою – це перший крок до зменшення тривоги.